Націократія

Націоналізм вчить, що коли нація уявляє собою підставу людської спільноти й джерело її духової та матеріяльної творчости, то держава — це життєве здійснення нації, це засіб, що забезпечує, удосконалює й збагачує її існування, як рівно ж означує її історичну роль між іншими націями. В націоналістичному світогляді нація й держава виступають як одноціла та найвища в її ідейній і реальній вартості мета, що означається поняттям державної нації. Для націоналізму держава не є відірваною від життя й людей самоціллю. Натомість вона стає, поруч із нацією, найвищою ціллю, що їй націоналізм підпорядковує всі інші цілі та інтереси: класові, партійні, групові й особисті.

Таке розуміння істоти держави далеко відбігає від поглядів на її природу політичної демократії, а зокрема «демократії» української… Остання й тепер перебуває під прокляттям примітивної та безтрадиційної ідеології, що з особливою силою проявляється серед бездержавних національних суспільств. Зводячи (здоровий у своїй річевій основі) постулат індивідуальної свободи до абсурдного анархізму в думках і діланню, а поняття особистого інтересу до отупілої міщанської своєкорисности — наша радикальна й соціялістична демократія являє собою застрашаюче видовище ідейного й політичного нігілізму, що стає запереченням усякої системи; ієрархії й громадського ладу. Вищі неуємні вартості держави — це для неї не більше, як… «реакція», або й «контрреволюція»… Пересякнена й тепер забобонністю нігілістично-драгоманівської «науки», вона до всякої державної організації ставиться з засадничою підозрілістю… Всякий державний устрій, (крім її власних програм, де є все, крім… елементів, державництва!) Їй взагалі представляється не інакше, як поліційний комісаріят», де когось обов’язково мають «душити» і «поневолювати». Вона взагалі найкраще почувається в умовах дезорганізованості, а як і в організації, то найрадше під чужонаціональною рукою… Одначе коли б таки прийшло до створення власної держави, то ундо-уенерівські й радикал-соціялістичні «демократи» інакше собі її не мислять, як в ролі тої «кооперативи», де кожний міг би вільно ходити за «добробутом», при тому з якнайменшим тягарем державних обов’язків і жертв. В цей спосіб розуміють вони «ідеї» громадської свободи й людських прав…

Між тим так не є й не сміє бути! Здорова й альтруїстична супроти власної нації, ідеологія українського націоналізму не може погодитися на трактування держави лише за технічний середник задоволення громадських і особистих інтересів. Держава — це не крамничка, що до неї ходять тільки «за потребою»… Стоячи на службі національно-громадських інтересів, допомагаючи в їх здійсненню цілому суспільству й поодиноким громадянам — держава водночас має свій власний, незалежний зміст і характер, випливаючий із зверхності її мети та загальності її значення. Сама її природа й національно-історична суть обдаровують її вищими вартостями, що перед ними мусить коритися частковий і дочасний інтерес. Держава — це не лише організована доцільність; це насамперед святе святих нації, що зобов’язує кожного громадянина до служіння, жертв і високих духових поривів.

Не внутрішня боротьба часткових інтересів, тільки солідарні, узгіднені зусилля цілого суспільства, спрямовані на забезпечення сили й ладу держави, можуть гарантувати в лоні нації всім її прошаруванням внутрішній мир, охорону, працю, законність, соціальну справедливість і розвиток. Це конструктивне завдання націоналізм означує в гаслі:

— Держава вище клас і партій! —

Державний устрій націоналізм будує на авторитеті влади й організованій на органічному принципі участі в державному керівництві працюючих верств Української Нації. Підкреслюємо — працюючих верств, бо націоналістична ідеологія (цілком далека як від соціялістичної демагогії, так і від протисуспільної реакційності клерикально-гетьманського «консерватизму») зумовляє рівність у громадських правах й участь у державній кермі насамперед обов’язком громадянина та його працею на користь нації та держави. Тільки творчі, продукуючі соціяльні складники нації — вважає націоналізм управненими й гідними до керми державою. З цих власне складників творитиметься справжня провідна верства. Натомість соціяльним хижакам, суспільним неробам, шкідникам і політичним «отаманам» — націоналізм відмовляє не тільки права на керівництво, але й самої рації існування.

На цих принципах будується устроєва концепція українського націоналізму, що її називаємо націократією. Політичні, соціяльні й господарські форми націократії ми переглянемо нижче. Тепер подаємо її загальну дефініцію. Отже націократією називаємо режим панування нації у власній державі, що здійснюється владою всіх соціяльно-корисних верств, об’єднаних — відповідно до їх супільно-продукційної функції — в представницьких органах державного управління.

 

Підписатися на наші новини